?

Log in

Sociolinguistics / Социолингвистика

На батьківщині міністра Вакарчука в Молдові вчити українську мову не бажають

Sociolinguistics / Социолингвистика

На батьківщині міністра Вакарчука в Молдові вчити українську мову не бажають

Previous Entry Share Next Entry
червониј тартакмен
Довідка:
українці в Молдові є найбільшою національною меншістю та складають 8,4% населення держави. За якимось дивним (чи не дуже й дивним?) збігом в Братушанах, одному з українських сіл, якими вкрита вся Молдова народилися цілі два сучасні українські політики: теперішній міністр освіти Іван Вакарчук та Анатолій Кінах.


Північ Молдови, Єдинецький повіт, село Братушани. Розкинулось воно в долонях полів точнісінько ніби десь на Поділлі. Рівненькі асфальтовані вулиці, під лінієчку висаджені дерева, мало не біля кожного двору недавно привезені з полів копиці стебел кукурудзи, яка в Молдові здавна є другим хлібом, а в декого зараз — і першим. Здебільшого добротні оселі, чепурненькі приватні магазинчики і... сучасна автозаправка мало не в самісінькому центрі.

— Чи не підкажете, де тут проживав Анатолій Кирилович Кінах?— питаю по- українськи (українців тут живе багато) якоїсь бабусі, що сидить біля хвіртки на лавочці, спираючись на паличку.

— А ви хто йому будете?

— Я журналіст, з України. Хочу написати про батьківщину нашого прем’єр-міністра.

— А-а-а... Для вас, може, він і Анатолій Кирилович, а для мене — Толя,— хитрувато примружує очі. — Я ж його з отакого знаю,— показує рукою десь з на півметра від землі. — І батьків його знаю, і брата. Тата з мамою вже давно немає, а брат, в шахті працює, живий-здоровий, аякже. До них тут недалечко. Отак їдете прямо, повернете до магазину, а там спитаєте, де живе Галунка Саша, це брат Толі. А я — Маліновська Ольга Володимирівна, запишіть, Толя мене теж добре знає. І сина мого Георгія. Він в Білорусі директор, по теперішньому, — коледжу, людина року, таке йому звання присудили там.

— Та тут, бачу, у вас одні знаменитості проживають!.. — кажу і, подякувавши, спішу далі.

— А років мені вісімдесят два,— доноситься вслід.

Знаходжу будинок. Помешкання як помешкання — нічим не краще і не гірше, як дуже багато в цьому селі. Ворота, хвіртка — навстіж. На сходах, дверях, над якими примостилося ластівчине гніздо — свіжа фарба. Обійстя ще в стані генерального прибирання — вірна ознака, що готуються до приїзду поважних гостей.

Як водиться в селі — гукаю господаря з дороги. До мене виходить, приперши до стіни віника, молода біленька жіночка. Привітне інтелігентне обличчя. Вітаємося.

— Скажіть, це хата Анатолія Кириловича Кінаха?

— Так. Заходьте, будь ласка, ви хто будете?

За кілька хвилин вона розповіла мені, що є племінницею прем’єр-міністра, про головні віхи їхнього тутешнього родоводу, але порадила зустрітися, для більшої точності, із її батьками. Оскільки їх дома не було — мати торгувала в сільському магазині, а тато ще не прийшов із шахти, де ріжуть вапнякові блоки, то ми домовилися що я прийду потім. ***

На порозі сільської школи, де вчився наш прем’єр-міністр, запитую по-українськи дрібненьких школяриків, що обсипали мене зі всіх боків наче горох, як пройти до кабінету директора. Вони дивляться на мене, кліпають розгублено оченятами і не можуть збагнути, що я кажу. Запитую по-молдавськи. Та ж сама сцена. Аж поки якась дівчинка не пояснює по-російськи: мы ещё румынский не выучили, а украинский нам вообще не преподают.

— Дети, подымите ручки, у кого из вас родители — украинцы?— в мить переді мною виростає ліс рученят.

В українському селі російська школа — це типова картина не лише радянської Молдавії, але і теперішньої незалежної Молдови. Як я згодом переконався, в селі наяву мовний парадокс: діти розмовляють більш-менш чистою російською літературною мовою, а дорослі...

— Среди взрослых у нас свой специфический язык — братушанский,— розповідав мені згодом директор школи Олег Костянтинович Домущу. Цей братушанський трьохмовний, з домішками різного роду-племені архаїзмів, суржик лише з великою натяжкою можна назвати українською мовою. (До речі, як мені згодом розказував брат прем’єр-міністра, на нім і Анатолій Кирилович розмовляв в дитинстві і в юначі роки, як і їх сім’я, родичі, сусіди). Це щось подібне до того, як-от Вєрка Сердючка з екрана глаголить. До речі, в Братушанах, її, цю телезірку, яку ненавидять, мабуть, всі українські філологи, як не дивно, бачать. І «довчаються» з її полум’яних уст «української» мови... Це відбувається через канал ОРТ. А українських телеканалів, з яких можна було б почути рідну мову, в Молдові немає. Колись по дві години на добу транслювали сюди з Києва УТ- 1 та, мабуть, дуже втомилися, тому вже давно в тутешньому телеефірі Україною і не пахне. Тут бачать з екранів в основному тільки Росію та Румунію. Молдовське загальнонаціональне телебачення настільки бідне, що працює всього по кілька вечірніх годин на добу, видаючи на-гора в основному так звані мильні серіали далекого зарубіжжя, які не кожний витримує на будь-якій мові.

***

Школа з центральної вулиці, яка й по цей день носить ім’я Леніна, побудована в п’ятдесятих роках, очевидно, з місцевого вапняку, котрий видобувають неподалік. В селі Купчень, в шахті, де працює не лише брат Анатолія Кириловича, а й де трудився його ще зовсім молодий племінник, який прикутий зараз до інвалідського візка, буквально вирваний з лабет смерті дядьком Анатолієм. Двоповерхова. Навкруг неї чимало дерев. Міцні стіни. Все, як кажуть представники сучасного молодого покоління, нормально, якщо кинути оком, проїжджаючи мимо в машині. А якщо зупинитися... Про неї мені так розповідав її директор Олег Костянтинович Домущу: «Наша школа на сьогоднішній день є школою із найважчими матеріальними умовами всієї північної частини Молдавії». (Чому так доля чи люди її карають, думається, на це зверне увагу її колишній учень — прем’єр-міністр України, під час візиту до Молдови. Принаймні на те вона має величезну надію...). Парадний вхід, як розповіли мені вчителі, відчиняють лише тоді, коли вмирає якийсь тутешній педагог, і покійника, за традицією, виносять через нього під час траурної церемонії. В інші часи старі, пошарпані двері наглухо зачинені. Діти і вчителі користуються запасним входом. У єдиному, розрахованому на 350 учнів шкільному корпусі зараз, за словами вчителів, навчається — не повірите — близько 800 учнів! Навчання тут проходить з раннього ранку і до вечора. Від зміни до зміни класи не встигають як слід провітритися. За цим корпусом — страшнувате розвалля давно замороженого приміщення нової школи, яка мала бути із спортивном залом, великими світлими класами, про котрі, як про манну небесну, мріють тутешні вчителі і учні. Поряд — залишки шкільної їдальні, з вирваними дверима та вікнами. Вона колись харчувала дітей. Це згадують, як добру чарівну казку. Тепер тут немає ні сніданків, ні обідів. У середньому хороший, досвідчений вчитель цієї школи отримує зарплати, в перерахунку на наші гроші, 115 гривень на місяць. Перенаселена вона не лише дітьми, а й учителями, багато з яких давно заробили, як кажуть, заслужений відпочинок, але не в змозі реалізувати його. Скажімо, школа має аж п’ять вчителів німецької мови. Одна з «німкень»— місцева жителька Лариса Андріївна Мойсюк п’ять років вчила Анатолія Кириловича Кінаха. Вона розповідала мені про нього — одного із найкращих своїх учнів.

— Сім’я Толина дуже скромна. Українська селянська сім’я. Мама — тітка Софія, ми з нею жили поряд, через дві хати, і батько — Кирило, просто чудові люди були. Тато його дуже молодим почав хворіти. Якось я сказала в класі: «Діти, давайте передплатимо німецьку газету. Щоб на кожній парті був екземпляр — принесіть з дому по п’ятдесят копійок». Толя прийшов до школи наступного дня і каже: «В мене дуже захворів тато, я не можу зараз дати гроші на газету, треба на ліки». Він дуже любив батьків, вмів цінувати їх труд і копійку... В нього є старший брат — Олександр. Галунка його прізвище. Вони лиш по мамі рідні. Толін батько з багатодітної братушанської сім«ї. В нього тут дуже багато рідних, двоюрідних братів і сестер.

— А мама Толі родом з сусіднього, теж українського, села Шофренкани, там і сестра її живе. Веселою, ба навіть такою, знаєте, штукаркою була. Толя був товариський, сильний , вчився на відмінно. А ще я його пам’ятаю як дуже хорошого спортсмена. Виступав навіть на республіканських змаганнях по баскетболу. Добре грав в ручний м’яч, взагалі легкоатлет був прекрасний, — розказувала мені Ольга Павлівна Карп, вчителька російської мови і літератури.

***

Теперішній директор Братушанської середньої школи видався мені досить імпозантним молодим чоловіком. Він дещо іронічно заявив, що знає про мету мого приїзду сюди саме тепер. Сказав, що це пов’язано з візитом українського прем’єра в Молдову. Повідомив, що тут, в школі, переді мною вже був Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Молдова пан Петро Чалий, з подібною метою. Говорив він з іноземним журналістом про іноземного прем’єра з якоюсь підкресленою гідністю, твердо відстоюючи свою позицію.

— На жаль, я Анатолія Кириловича не знаю, але багато начувся про нього. В нашій школі працює i його племінниця Алла Олександрівна. Вона вчителька початкових класів, в цьому році веде випускний четвертий клас. Тільки зараз її немає, вона працює після обіду. До обіду, як і всі в нас, підробляє, продає «гуманітарну», бо ж хіба можна прожити за 140 лей (вашими менше 70 гривень) шкільної зарплати на місяць?

— Я тут запитував дітей по- молдавськи і по-українськи, і вони мене не розуміли...

— Це чисто російська школа, і більшість з них не знає молдавської, а української — тим паче. В нас немає викладання української мови. Ми якось проводили опитування, чи бажають батьки викладання української мови в школі, і переважна більшість заявила — ні.

— А скільки тут проживає українців?

— У селі, по паспортах, більшість українців.

— З чим пов’язано, що вони не хочуть вивчати свою мову?

— По-перше, це досить-таки вузька перспектива по відношенню до того, що нам дає російська мова..

— До речі, ви також українець?

— По паспорту — так. А якщо не брати до уваги паспорт, то я не росіянин, не українець, я — радянський, як більшість з нас — радянські.

— Пробачте, ви сказали, що українська мова дає дещо меншу перспективу, ніж російська, а от приклад вашого земляка — Анатолія Кириловича Кінаха, якому українська мова дає можливість працювати прем’єр-міністром великої держави, ні про що не говорить?

— Я би не сказав, що це контр-приклад. В даному випадку одне другому не суперечить. У середовищі молдован, українців, білорусів, таджиків, узбеків — російська мова, як і в минулому, є мовою міжнаціонального спілкування, на якій спілкується триста мільйонів людей.

— Мені хочеться зрозуміти ось що: пан Кінах тривалий час в Україні розмовляв тільки російською мовою, а зараз він дуже добре говорить по-українськи. Але ж ці знання української мови йому, виявляється, зовсім не дала рідна школа. Там, в Україні, він, в зрілому віці, вимушений був самостійно надолужувати те, що не мав змоги осягнути в дитинстві, а це, погодьтеся, непросто і не кожному дано. Отож мені хочеться зрозуміти, чому цей приклад Анатолія Кириловича не заохотив жителів, особливо дітей, молодь вашого села до вивчення української мови в рідній школі? Хай би навіть в окремому одному класі, як це є зараз в багатьох інших школах Молдови?

— Ми дуже раді тому, що Кінах наш односельчанин, що він закінчив нашу школу, це дійсно людина видатна. Стати прем’єр- міністром такої великої держави людині, яка не володіє видатними якостями, не вдалося б. І ми прекрасно розуміємо, чому він вивчив українську мову самостійно. Він розумів, що не знаючи цієї мови, на якомусь етапі свій рух нагору загальмує. Але приклад Кінаха ні в якій мірі не відiб’ється на тому, як я збираюся жити завтра, його приклад не відіб’ється, як буде жити моя сім’я, як буде розвиватися моє майбутнє, чим я буду займатися, чи буду просуватися по службовій драбині і т.д. Я поставлений в такі умови, що не можу виконувати свої директорські функції якісно тому, що не знаю румунської мови, державної мови цієї держави. Я вважаю, що це неправильно. Неправильно було й те, що ставили Кінаха в такі умови, при яких він не міг стати високою посадовою особою, не знаючи української мови. І це в державі, де, за словами ваших засобів масової інформації, більше 60 відсотків населення вважає мовою свого спілкування російську мову. Я не знаю чому Україна не вводить другу державну мову російську, я не розумію, чому Молдавія не вводить другу державну мову російську. Я не кажу, що російська мова — це мова Росії, я кажу, що російська мова — це мова якою спілкуються 95 відсотків населення Молдавії.

— Ви кажете про двомовність. А в Придністров’ї, наприклад, офіційно, в Конституції записано, аж три державнi мови: російська, молдавська і українська, але ж фактично діє лише одна в органах влади, в інших важливих сферах — російська. То хіба не ясно, що пропонована двомовність у вас і в Україні могла б призвести до того ж самого: до фактичного функціонування однієї мови, з допомогою якої напевно ж можна зробити дуже багато, як-от зробили в Придністров’ї, але за допомогою неї знайти національну ідею, яку у вас і в нас шукають, не так просто.

— Для того, щоб ввести у нас українську мову, є кілька варіантів. Варіант перший: ми можемо перейти на українську мову, як на основну мову навчання. Це неможливо. Всі педагогічні кадри в такому випадку повинні були б піти зi школи, бо вони на українській працювати вже не змогли б. Другий варіант: вивчення української мови, скажімо, по три години на тиждень в кожнім класі. В цьому випадку, що ми втрачаємо? Втрачаємо години російської мови і іноземної мови відповідно до того часу, що віддаємо українській мові. А більшість жителів, незважаючи на те, що вони українці, на те, що вони говорять на братушанськім діалекті, — проти цього.

— Скажіть, скільки ваших випускників зараз навчається в Росії?

— Важко сказати, але в Україні вчиться їх значно більше. Особливо багато наших дітей здобувають вищу освіту в Чернівцях. Основна ж маса вчиться в Молдові.

— Але в Молдові немає, в дуже багатьох випадках, вузів такого профілю, які є в Україні. За тисячі кілометрів, в Росії, вчити дітей, мабуть, не кожний тут зможе, а от Україна — поряд, але там при прийомі у вуз знання державної мови обов’язкове. Відповідно до угоди між міністерствами освіти України і Молдови Україна надає безкоштовні місця в своїх навчальних закладах лише тим, хто в Молдові вивчав українську. Сьогодні, напевно, ще десь якось зможуть домовитися батьки, через хабар, чи якось по- іншому, щоб дитина вступила на навчання в український вуз, не знаючи української, але завтра це буде неможливим. Та й справа, врешті, й не в тім... Думається мені, що пан Кінах не лише з кар’єрних міркувань вивчив українську. Очевидно, просто відчув себе не тільки по паспорту українцем.

***

Нещодавно в черговий раз у Братушанській школі побував ще один знаменитий її випускник Іван Олександрович Вакарчук — ректор, доктор фізико-математичних наук, професор Львівського університету імені Франка. Всього з п’ятдесятих років і по цей час, за словами мого співрозмовника, більше сорока колишніх вихованців Братушанської школи стали кандидатами і докторами наук. Виключна більшість з них — українці. Працюють в багатьох країнах світу. Але, як не дивно, такі безперечно високі успіхи школа не прославляє хоча б невеличкими табличками на дверях класів, де вони вчилися. Хоча що ж тут дивуватися, при такій бідності...

Історична довідка села Старі Братушани:

«Здавна родючі землі, які лежать між річками Чугур і Сарата, були необжиті. Вони зацікавили перших переселенців з Поділля — братів на прізвище Братуш. Тому назва села походить від слова Братуш. Датою його народження прийнято вважати 1560 рік. Тоді в селі нараховувалося 6 хат. В 1585 — 1620 роках Братушани належали землевласнику Іордаки-Гафенку. В селі нараховувалося 297 хат з 1893 душами населення. В 1873 році на кошти віруючого Петра Кузинського була збудована православна церква. Відчуваючи нестачу робочої сили, місцеві поміщики вимушені були шукати її на стороні. Так в Братушанах появилися селяни з Поділля, Чернігівської, Волинської та інших губерній. Сюди ж переселялися селяни і з Буковини і Запрутської Молдови. На кінець дев’ятнадцятого століття вже проживало 4164 чоловік. Було в селі 775 дворів».


http://www.day.kiev.ua/66173/
№188, середа, 17 жовтня 2001
Powered by LiveJournal.com